Навчальна мотивація учнів: психолого-дидактичний аспект

Формування мотивів навчання - це створення у школі умов для появи внутрішніх спонукань до навчання, усвідомлення їх учнем і подальший саморозвиток ним своєї мотиваційної сфери. Стимулювати її розвиток можна й необхідно системою психологічно продуманих прийомів

Загальний зміст розвитку навчальної мотивації школярів полягає в тому, щоби переводити учнів із рівнів негативного й байдужного ставлення до навчання до зрілих форм позитивного ставлення до навчання - дієвого, усвідомленого, відповідального.
Об'єктом формування варто вважати всі компоненти мотиваційної сфери і всі сторони вміння вчитись. А саме:

• мотиви соціальні та пізнавальні, їх змістовні й динамічні характеристики;
• цілі та їх якості (нові, гнучкі, перспективні, стійкі, нестереотипні);
• емоції (позитивні, стійки, вибіркові, регулюючої діяльності);
• уміння вчитись і його характеристики (знання, стан навчальної діяльності, навченість).

Відповідно до цього програма діяльності вчителя в цьому напрямі повинна складатися з кількох блоків: I - власне мотиваційного; II - цільового; III - емоційного; IV - пізнавального. Усередині кожного блоку вчителем організується робота з актуалізації та корекції колишніх мотивів, стимуляції нових мотивів і появи в них нових якісних характеристик.

I. Власне мотиваційний блок

Робота в ньому спрямована на усвідомлення школярем того, заради чого вчитись і що його спонукає до навчання.

Необхідно створювати ситуації, в яких різні за спрямованістю мотиви можуть проявитись, - створювати умови супідрядності мотивів, тобто їх «боротьби», ситуації реального вибору:

• вибір при наявних варіантах відповіді (закритий вибір);
• ситуація вільного (відкритого) вибору без відповідей;
• вибір кількох різноспрямованих спонукань (супідрядність мотивів із конфліктом);
• ситуація вибору з обмеженнями (дефіцит часу, змагання, різні типи оцінювання іншою людиною);
• помилковий вибір (пропонується вибір між двома однаково невірними альтернативами, що відбивають протилежні схильності).

Назвемо деякі можливі педагогічні прийоми в ситуаціях реального вибору учня:

• вибір навчальних завдань різного рівня (репродуктивних, продуктивних, проблемних);
• вибір із двох завдань, де в одному варіанті треба знайти кілька способів рішення задачі, а в іншому варіанті - швидко одержати результат;
• вибір у ситуації з обмеженими умовами (наприклад, менше часу - і суб'єктивного дефіциту, коли часу стільки ж, але говориться, що менше);
• вибір із вирішених задач різної складності деяких, що найбільш сподобались;
• вибір ситуації конфлікту між пізнавальним і соціальним мотивами;
• ситуації морального вибору.

Описаний компонент мотиваційної сфери можна назвати диспозиційним, оскільки в характеристиці мотивів розкриваються установочно-орієнтовні форми мотивації, що свідчать про певні ціннісні орієнтації особистості, її установки.
II. Цільовий блок

У даному блоці здійснюється навчання цілепокладання в навчанні, спрямованість на усвідомлення цілей навчання та їх реалізацію. Відомо, що реалізація мотивів залежить від процесу цілепокладання, тобто вміння школярів ставити цілі та досягати їх у навчанні.

Необхідно створювати спеціальні ситуації, що висвітлюють ті чи інші сторони цілепокладання, актуалізують їх:

• переривання та незавершеність діяльності через зовнішні причини; повернення до перерваного завдання та його поновлення;
• варіювання ситуацій за ступенями їх обов'язковості та виявлення поведінки учнів у них;
• виконання задач різної складності й обґрунтування цього вибору;
• спостереження за поведінкою в ситуаціях труднощів, що виникли;
• виконання нерозв'язаної задачі та вивчення можливої реакції дітей;
• реакція на помилку (здатність самостійно знайти помилку й вибрати дії, спрямовані на її виправлення, звертання по допомогу до дорослого);
• створення перешкод, дефіциту часу, змагань, варіювання оцінки, одержаної від іншої людини.

III. Емоційний блок

Робота педагога спрямовується в даному випадку на розвиток емоційного компонента мотивації, головною характеристикою якого є емоційні переживання школяра в навчальній діяльності. Навчання охоплює емоційну сферу учня, тому, впливаючи на неї, учитель стимулює мотивацію або, навпаки, приглушує її.

Учителю варто заохочувати емоційні прояви учнів у природних умовах навчально-виховного процесу, допомагати учням їх усвідомлювати. Для цього можуть бути використані такі прийоми:

• завдання «незавершені розповіді на шкільні теми» (несподіваний виклик до дошки, вибір важкого чи легкого варіанта контрольної роботи, цікава проблема на уроці, оцінка учнем своєї відповіді біля дошки, ослаблений учительський контроль роботи учня біля дошки);
• підбір неважких, але захоплюючих завдань, що створять у класі особливий радісний настрій, грайливий стан, дозволять позбавитись напруги;
• просити учня описати, проговорити свій емоційний стан у найбільш напружені, проблемні моменти уроку;
• демонстрація вчителем розмаїтості пережитих на уроці емоцій, промовляння їх уголос для учнів (демонстрація власної емоційної відкритості);
• розвиток у собі емоційної виразності (як вербальними, так і невербальними засобами).

Формування мотивації необхідно починати саме з емоційного компонента як найбільш чутливого до стимулюючих впливів. Призначення системи емоційного впливу в тому, щоб викликати в учня цікавість - причину пізнавального інтересу, що, у свою чергу, здатний підтримати повсякденну навчальну роботу, спрямовувати сприйняття, пізнання, дії.

Назвемо кілька найбільш ефективних способів емоційної стимуляції учнів:

1. Показати ціннісну значущість досліджуваної дисципліни (використання у викладанні загальних і великих планів, широких абстрактних узагальнень і конкретних подробиць, застосування навчального матеріалу в повсякденному житті, знайомство з особливостями предмета для розвитку особистості).
2. Забезпечити реалізацію учнями тенденції до діяльності: навчити перетворювати цілі «майбутнього» у ряд проблем, задач, завдань, що мають безпосередній стосунок до сьогодення.
3. Заохочувати самостійність учнів, подаючи лише необхідну допомогу (посильність завдань, своєчасне ускладнення завдань, підбір творчих завдань).
4. Звертати увагу й постійно відзначати високу активність кожного учня, удалу відповідь, правильний спосіб виконання завдання, оригінальне рішення задачі, використання додаткового матеріалу з досліджуваної теми й ін.
5. Кожне виконане завдання використовувати як нову сходинку для постановки нових задач, для розкриття нових навчальних перспектив, розвитку нових потягів та інтересів.
6. Повно використовувати на заняттях навчальний час, постійно чергуючи види діяльності викладача й учнів, використовуючи різноманітні прийоми, методи, форми роботи.
7. Оцінку виконаної роботи педагогу варто давати так, щоб вона додавала учням упевненості у своїх силах, свідчила нехай навіть про невеликі досягнення в навчальній діяльності й задоволенні пізнавальних потреб, налаштовувала на нову пізнавальну активність.
8. Учителю варто будувати з учнями доброзичливі, відкриті, емоційно-насичені відносини у процесі навчання, спрямовані на формування й заохочення відчування себе й іншої особистості, потреби в самоствердженні, самоактуалізації.
9. Педагогу необхідно виявляти емоційне багатство та розмаїтість своєї особистості: вираження свого ставлення (але не оцінки) до творів мистецтва, до вчинків людей, до власної професійної діяльності, готовність бути емоційно відкритим самому і приймати емоційність своїх учнів.

IV. Пізнавальний блок
Передбачається звернути увагу на стан (рівень) уміння учня вчитись, на розвиток навичок у навчальній роботі. Виділення цього блоку у програмі розвитку мотивації представляється необхідним, тому що психологічні дослідження підтверджують взаємозв'язок між ставленням школярів до вміння та сформованістю навчальної діяльності. Отже, проникнення вчителя в сутність ставлення школярів до навчання і вплив на нього неможливі без урахування вміння школярів учитись, без збільшення ступеня розвитку їхньої навчальної діяльності.
Відповідно до основних положень педагогічної психології навчання стає навчальною діяльністю тільки в тому випадку, якщо школяр у ході здобування знань опановує нові способи навчальних дій, що випливають із самостійно поставлених навчальних задач, засвоює прийоми самоконтролю й самооцінки своєї навчальної діяльності. Таким чином, навчальною діяльністю стає лише таке навчання, при якому школяр активний і опановує не тільки знання, а і способи їх отримання. Задача вчителя - формувати навчальну діяльність, кожний з її компонентів. Опишемо основний зміст навчальної діяльності (що формувати?).
Реалізувати пізнавальний блок програми можна за умов, якщо вчитель організує навчальний процес у відповідності зі структурою навчальної діяльності, а значить, забезпечує наявність трьох етапів навчального процесу: мотиваційно-потребнісного, операціонально-виконавського й рефлексивного-оцінного. При цьому кожний учитель для формування мотивації навчання школярів використовує різні методичні прийоми. Своєрідна цільова спрямованість дозволяє умовно об'єднати їх у групи:
1. Прийоми діяльності вчителя, що сприяють формуванню мотивації в цілому
Вони спрямовані на створення сприятливої психологічної атмосфери, що підтримує пізнавальну активність учнів, а саме:

• включення учнів у колективні форми діяльності;
• залучення учнів до оцінної діяльності й формування адекватної самооцінки;
• співробітництво учня й учителя, спільна навчальна діяльність;
• заохочення пізнавальної активності учнів, створення творчої атмосфери;
• цікавість викладання навчального матеріалу (незвичайна форма подачі матеріалу, емоційність мови вчителя, пізнавальні ігри, цікаві приклади та досвід);
• уміле застосування заохочення й покарання.

2. Спеціальні завдання на зміцнення окремих сторін мотивації
Учителю необхідно передбачити систему заходів (ситуацій, завдань, вправ), спрямованих на формування окремих аспектів внутрішньої позиції учня стосовно навчання. Пропоновані школярам завдання відповідно до їх спрямованості можна згрупувати в такий спосіб:
а) зміцнення й розвиток навченості учнів (заохочення готовності до співробітництва, відкритості до педагогічних впливів, зміцнення власної позиції та прагнення до здійснення власного вибору);
б) створення ситуацій вибору для зміцнення й усвідомлення мотивів, власної суб'єктивної позиції;
в) навчання цілепокладанню в навчанні (зміцнення самооцінки й адекватного рівня домагань, здатності реально оцінювати поставлені цілі, активізувати свої можливості);
г) стійкість цілей і наполегливість у їх реалізації (подолання перешкод і бар'єрів у процесі навчальної діяльності, рішення надскладних задач, постановка та реалізація близьких і далеких цілей, поведінка в необов'язкових ситуаціях).
3. Формування мотивації на окремих етапах уроку
Діяльність учнів обов'язково повинна мати психологічно повну структуру - розуміння й постановку учнями цілей і задач; виконання дій, прийомів, способів; здійснення самоконтролю та самооцінки. Відповідно виділяють такі етапи формування мотивації:

• етап створення вихідної мотивації (спонукання до нової діяльності, підкреслення попередніх досягнень, викликання відносної незадоволеності чимось із попередньої діяльності, підсилення акценту на майбутній роботі, здивування, зацікавленості);
• етап посилення та підкріплення виниклої мотивації (інтерес до кількох способів рішення задачі, до форм співробітництва, різних видів діяльності, підтримка завдань різного рівня складності, підключення учнів до самоконтролю);
• етап завершення уроку (підкреслення позитивного особистого досвіду кожного учня, підкріплення ситуації успіху, диференційована оцінка праці, визначення труднощів і вибір шляхів їх подолання).

4. Група завдань, що забезпечують індивідуальний підхід до формування мотивації «відсталих дітей»
Ця робота включає такі напрями:

• відновлення позитивного ставлення до навчання й окремих предметів (рішення доступних задач, створення ситуацій успіху, умов для переживань успіху, підтримка в учня впевненості); подолання «виученої безпорадності» як наслідку тривалих невдач;
• орієнтація на процес, а не на результат навчальної діяльності (складання планів своєї роботи, об'єднання окремих дій у систему, посилення адекватних критичних суджень учня, орієнтація на його попередні успіхи);
• зміцнення власного вміння вчитись (розширення запасу знань, усунення пробілів у знаннях, навчання виконанню дій за інструкцією й у послідовності, опора на наочність, плани, схеми, промовляння своїх дій).

Варто особливо підкреслити, що розвитку мотиваційно-пізнавальної сфери учнів сприяє вміле сполучення різних методів, засобів та організаційних форм, використаних учителем при навчанні. Педагогу необхідно вміти оптимально співвідносити між собою функції, виконані тією чи іншою групою методів («живе споглядання» при спостереженні, абстрактне мислення при використанні словесних методів, здійснення практичних дій), характер змісту досліджуваної теми, можливості учнів у засвоєнні матеріалу для того, щоб відібрати ті методи та засоби навчання, що дозволять у даних умовах формувати навчально-пізнавальну мотивацію й досягати поставлених цілей. Виходячи з потреб мотиваційного забезпечення навчального процесу, можна використовувати такий варіант класифікації методів навчання та їх дидактичних характеристик.
I. Інформаційні методи навчання: бесіда, лекція, розповідь, консультація, демонстрація, експертиза, доповідь, огляд, звіт, пояснення, розмова, ілюстрація, повідомлення, кінопоказ, інструктаж, аналіз різних носіїв інформації, екскурсії, інтерв'ю, зустрічі з видатним гостем.
Шляхи формування мотивації: історичний ракурс, яскраві інженерні факти, біографії вчених, привернення уваги, практична необхідність матеріалу для фахівця та його цінність для інтелектуального розвитку, здивування, привернення, цікавість, залучення асоціативної пам'яті, емоції, дискусія, уміння спілкування.
II. Операційні методи: робота з підручниками, опорними схемами, мнемоніками, алгоритмами, орієнтовними картками, поетапне формування знань, практичні методи, вправи, лабораторні роботи, «роби так, як я», тренінг, програмування навчання, АОС, експеримент, самостійна робота.
Шляхи формування мотивації: створення ситуації, що авансує успіх, робота на майбутні цілі, прагнення до мети, увага до змісту, заохочення, пред'явлення навчальних вимог, групова робота, самостійне досягнення результату, критика та самокритика, складання планів, аналіз випадків із практики, людська цінність знання.
III. Творчі методи навчання: аналіз конкретних ситуацій, бесіда за Сократом, ділова гра, «діловий кошик», форум, обговорення напівголосно, «думай і слухай», інноваційна гра, лабіринт дій, метод аперцепції-інтеракції, «мозкова атака», панельна дискусія, програма саморозвитку, студія активного випадку, евристика, метод контрольних запитань, метод проб і помилок, творчий діалог, проблематизація, метод «круглого столу», імітаційна гра, проектування тощо.
Шляхи формування мотивації: створення пізнавальних протиріч, проблемно-пошукових ситуацій, емоційний настрій, навчання, засноване на діяльності, допитливість, аналіз подій, вирішення інцидентів і конфліктів, дослідження обставин, ігровий азарт, рольова гра, використання ЕОМ, самоаналіз діяльності, рефлексія, реакція викладача й аудиторії, колективний пошук, похвала, знання про можливості, фінансування, професійна необхідність, очікування.
IV. Методи контролю та зворотного зв'язку: семінар, колоквіум, конференція, симпозіум, залік, іспит, захист курсових робіт, випускна робота, доповідь, реферат, щоденник відпрацьованої практики, рубіжний і підсумковий контроль, анкетування, вікторина.
Шляхи формування мотивації: закріплення отриманих знань, доведення їх до рівня навичок і вмінь, ретроспективний аналіз, змагальність, положення у групі, рейтинг, хіт-парад, якість досягнутих результатів, перехід від контролю до самоконтролю, цінність контрольованих характеристик, відкритість діагностики, досягнення поставлених цілей, кількісні критерії рівня знання, досягнення в галузі інтелектуального розвитку, оцінка своєї діяльності та діяльності товаришів, винагороди, задоволення.
Далі визначимо можливості різних дидактичних засобів для формування навчально-пізнавальної мотивації учнів. Друковані навчальні матеріали дозволяють, наприклад, підвищити рівень поінформованості, розширити світогляд учнів, дають можливість постійного використання як якихось зберігачів інформації. Натуральні об'єкти дозволяють актуалізувати увагу школярів, викликають їхнє здивування, цікавість, зацікавленість. Макети та моделі задіюють асоціативну пам'ять учнів, викликають замилування твором рук людських, допитливість, інтерес, бажання виготовити що-небудь власними руками. За допомогою лабораторних пристроїв і матеріалів розвиваються практичні вміння, навички, що підсилює значущість дітей у власних очах; формуються їхні творчі здібності та значущість діяльності.
Аудиторні засоби навчання розвивають уміння слухати та чути, формують музичну культуру, інтерес до техніки, дозволяють поглибити почуття прекрасного і зробити доступними твори мистецтва, унікальні малюнки та фотографії. Аудіовізуальні засоби дозволяють формувати всебічну культуру, цілісність світосприймання, розширюють пізнавальні вміння й навички. Дидактичні засоби забезпечують розвиток пізнавальних здібностей учнів, оволодіння конкретними знаннями, самоконтролем і самокорекцією своїх дій, компонентами навчальної діяльності.
Комп'ютери дозволяють підтримувати інтерес учнів до досягнень сучасності, прагнення до оволодіння електронною технікою, за допомогою якої можливі швидкість та якість розрахунків, набір та оформлення текстів, знайомство з розвивальними іграми, програмами; здійснюється певна орієнтація у професійній сфері. Засоби масової інформації підвищують поінформованість школярів, розвивають їхню загальну культуру, знайомлять з різноманітними підходами до ряду проблем.
Ефективність використаних учителем дидактичних методів і засобів для розвитку мотиваційної сфери учнів багато в чому залежить від їх чисельності, а отже, забезпечується умілим вибором організаційних форм. Назвемо деякі шляхи формування мотивації взаємозалежності від організаційних форм (за кількістю учнів). Індивідуальна робота з конкретним учнем дозволяє розвивати в ньому самоповагу, свої можливості, волю, прагнення до самоконтролю, корекції власної поведінки, задоволення пізнавальних потреб.
Почуття підтримки, взаємовиручки, взаємодопомоги, здатність до взаємодії, співробітництва, спільного досягнення високого результату в діяльності розвиває робота в парах.
Комунікативні вміння, змагальність, взаємозалежність при досягненні результату підвищуються при роботі в малих групах (5-8 осіб). Тут є можливість закріпити або змінити певний статус учня, продемонструвати власні судження й вести дискусію, що дозволяє виявити неповторність, індивідуальність під час обговорення загальних проблем.
Велика група (25 і більше осіб) стимулює становлення особистості та прояв свого «Я» у колективі, учить пізнавати й ураховувати у спілкуванні індивідуальність інших людей, розвиває комунікативні навички, організаторські чи виконавські здібності, відповідальність за роль, яка виконується у групі.

Усі вищезгадані засоби педагогічної комунікації визначаються необхідністю систематично активізувати діяльність учнів на різних етапах освітнього процесу з урахуванням прийнятих цілей і задач навчання.

Автор: М. Лук'янова

За матеріалами: Освіта.ua